Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Такі напади меланхолії з нею ставалися дедалі частіше й частіше. Так, вони минали на певний час, і тоді здавалося, що життя знову набуло сенсу, а дрібні непорозуміння − то річ минуща, проте біль вщухав ненадовго, і будь-яке криве слово знову нагадувало дівчині про її нікчемність і зайвість.

Сьогоднішній день не став винятком. Він іще не встиг початися, а вже завдав Ірині удару нижче пояса. Спершу була зрада. Зрада гірка й несправедлива. Особлива зрада, та, якою, на перший погляд, нікого вже не здивуєш, і водночас така раптова й болісна. Зрада найкращої подруги.

Ірина не могла знайти собі місця. Та потім втрутилися батьки, і стало ще гірше. Знову почалися чергові моралі про те, що вона нікчема, ні на що не здатна, нічого не вміє, нічого не хоче, навіть друзів не може обрати собі нормальних. І взагалі для чого вона живе? Контрольним пострілом у голову стала спересердя кинута батьком фраза: «Краще б тебе взагалі не було!»

Світ, що скидався на картковий будиночок, почав розлітатися відразу від фундаменту, який досі ще хоч якось підтримував цю непевну споруду.

А Львів прокидався, і йому було байдуже, тільки один сентиментальний левик на багатовіковій споруді зронив сльозу, хоча, можливо, вона означала лише те, що його вже пора реставрувати.

Це був її, Іринин Львів. Єдине місто у Всесвіті, яке завжди могло втішити, допомогти, поспівчувати. А зараз воно мовчало. Разом із подругою, мамою й татом мовчав і її найрідніший у світі Львів. Він був із ними заодно. Теж натякав, що Ірина вже вичерпала всі свої життєві ресурси й втратила шанси. Залишалося тільки благати про смерть, а що Іра така пасивна й нерішуча, то надіятися, що Бог її пожаліє й таки позбавить страждань.

Ірина не божевільна, вона просто знала, що має вмерти, тому й пішла з дому попрощатися з містом. І хоча місто зрадило дівчину, вона його все одно любила. Щемко любила.

Її зустріло море людських облич, стурбованих і байдужих. Сьогодні їх снувало на диво багато. Мабуть, туристи. Тут їх багато. Усім хочеться бодай раз у житті побачити Львів. А він уже й звик, у нього навіть немає зіркової хвороби.

Дівчина йшла й просто вдивлялася в обличчя перехожих. Для чого? Щоб попрощатися? А який сенс, вона ж їх не знала. Та й чи мало це тепер якесь значення? Раптом: що це? Блискавка? Сонячний удар? Так, так, це сонце, яскраве сонце зійшло на землю. Очі дівчини впіймали постать, яка рішуче простувала до неї. О, Ірина його впізнала. Це неслухняне золоте волосся, ця жовтогаряча футболка, ця яскрава усмішка. Чим не сонце?

Постать наближалась, і тієї миті, коли вони мали випадково зустрітися поглядами й розминутися, хлопець зупинився.

− Іра?!!

− Ігор?!!

Ірина не знала, що коїться. Раптом до неї дійшов якийсь звук. Ні, це неможливо! Так! Можливо. То просто картковий будиночок раптом зашарудів, почав відновлюватися один ярус карт, потім другий…

Вони зупинилися, і натовп почав обтікати їх, немов річка обтікала камінь на своєму шляху.

− Іро, ти що тут робиш? − Хлопець не міг приховати свого здивування.

− Я тут живу.

− Справді? Я стільки шукав тебе, а ти, виявляється, живеш зовсім поряд.

Так, вони справді були знайомі. Колись їхні стежки перетнулися десь чи в «Артеку», чи в Трускавці, і хоч це тривало недовго, якихось двадцять чотири дні, та виявилося достатньо, щоб між ними спалахнула якась іскра. Проте вони, тоді ще зовсім юні, не знали, що робити з цим почуттям, ба навіть не знали, як його назвати. Уже пізніше, удома, пройшовши невеликий, але достатній шлях, що складався із залицяльників і приятелів, Ірина зрозуміла, що то було кохання, справжнє коханням, те, що не кожному дається і яке вона так легко відпустила. Звісно, вона надіялася зустріти Ігоря, але не мала жодних шансів.

Через дитячу глупоту вони навіть не обмінялися адресами, та й узагалі відтоді минуло стільки часу, що дівчина вже втратила надію колись його зустріти. І тут на тобі: її щастя жило зовсім поруч, у рідному й милому Львові.

Побачивши Ігоря, Ірина збагнула, що й він її шукав усі ці роки, бо теж відчув, що Бог подарував їм найбільше й найщиріше почуття. О Боже милий! День, який іще зранку був найжахливіший, перетворився на найкращий у житті. Вона вже не думала про смерть, бо нарешті збагнула, що життя таки має сенс, і це кохання, велике й осяйне, як сонце. І всі проблеми (меланхолія, нехіть до життя, нереалізованість) виникали через те, що вона, уже заражена вірусом кохання, досі не могла ним по-справжньому перехворіти, що досі був лише нудний, вичікувальний інкубаційний період. А тепер почуття вирвалися, немов вулканічна лава. Вона збагнула, що причини, через які хотілося вмерти, такі нікчемні та жалюгідні, що їй стало смішно.

Вони стояли серед натовпу й просто дивилися одне на одного. Двоє божевільних і закоханих, два яскравих сонця. Їм так хотілося стати вільними, щоб виросли крила, щоб відчути велич польоту.

− Ти хочеш літати? − мовив Ігор.

Ірина влетіла у квартиру. Жива і яскрава, така, якою її ще ніколи не бачили батьки. А вони вже переживали, шкодували за свої слова, кинуті в гніві, бо збагнули, що це могло завдати болю їхній дитині, яку так любили, яку вважали найкращою, найталановитішою, найдобрішою, і якби її не стало, то не стало б і їх. Помітивши доньчин настрій, батьки здивувалися й зраділи. Тато вже почав просити пробачення:

− Доню, вибач мені, я погарячкував…

Дівчина знала й розуміла, вона почувалася щасливою.

− Я все розумію. І люблю вас.

− І ми тебе дуже любимо, ти нам пробач, − мовила вже мама.

Ірина літала на крилах, цілувала батьків. Просто не знала меж своєму щастю.

− Доню, ти кудись ідеш? − запитала мама, коли Ірина почала похапцем збиратися.

− Так, мамо. Я йду назустріч щастю.

− Ти що, закохалася?

− Мамо, я завжди кохала, просто не знала цього. А сьогодні ми будемо літати!

− Що? − тато вже захвилювався. − Що ти надумала?

− Та не хвилюйтесь. Сьогодні ж свято. Хіба ви не знали? Ми сьогодні споглядатимемо всі принади польоту, а колись